Марко[1] і віла
Старицкий, стор. 103-113. (Вук Стеф. Караџић Марко Краљевић и вила >>)

Ой по горах, по красі-Мирочу,[2]
Собі їдуть побратимів двоє:
Один юнак-Марко короленко,
Другий юнак-Милош воєвода.
Добрі коні виступають пб-ряд,
Довгі списи нахилились рівно;
Побратими з щирої приязни
Один 'дного в білий вид цілують...

Задрімав щось на Шарацю Марко,
Далі й каже до свого побрата:

“Гей, міїї брате! Милош-воеводої
Сон тяжкий стуляє мині очі:
Заспівай-но, та розбий дрімоту!”
Обізвався воєвода Милош:
“Ох і брате, короденку Маркуй
Рад би, брате, я тобі співати,
Так і сам я сеї ночі в горах

Пив вина із вілою багато:
Равійола [3] й заказала строго,
Що як часом голос мій почує,
То мене дострелить вона зараз
І у гордо, і в живе серденько!”

Одповідав короленко Марко:
“Співай, брате, і не бійся віли,
Поки в світі дороденка Марка,-
Поки в мене уродливий Шарець,
Поки в мене шестопер злотистий!”

От, на те заводить пісню Милош,
Та і пісню-ж голосну та дивну:
Про всі наші стародавні туги,
Хто і як тут господар ив, правив
Нашим славним Македонським краєм,
І які лишив хто задушниці.
Засмутила пісня тая Марка-
Він схилився на сідло обличчям,
Та й заснув, а Милош все співає.

Як те вчула Равійода віла,
Завзялась его переспівати:
Співа Милош-веде пісню й віда;
Так в царя-ж Милоша кращий голос,
Ніж у неї, Равійоли віди.

Злютовалась на Милоша віла,
В ліс Мирочин поскакала миттю,
Ухопила дві стріли і лука:
Як ударить-однівю в горло,
А другою-в серденько юнацьке!

Крикнув Милош: “Ох і ненько ж рідна!
Лихо тяжке, побратиме Марку!
От і вбила мене віла з лука!
Чи тобі-ж я не казав, мій брате,
Що мині по горах Мирочбвих
Не впадало б та заводить пісні?”

На той крик з дрімоти кинувсь Марко,
Зараз скочив з вороного Шарця,
Підтяга попругу на коневі,
Обіймає та цілує Шарця:

“Шарцю мій, моє крило-правице!
Дожени-ж мині ти тільки віду,-
Підкую тебе я чистим сріблом,
Чистим сріблом ще-ж і щирим злотом;
По коліна-шовком, аксамитом,
По копита-китицями вкрию;
Заплету тобі я здотом гриву,
Нанижу вкрай неї дрібних пердів.
Як мині-ж ти не здогонеш віли,
Тобі очі виколю обоє,
Тобі ноги поламаю всі я.
Та й покину серед лісу-бору:
Тут плазуй од сосни до ялини,
Як по світу без Милоша Марко!”

Скочив Марко Шарцеві на спину,
Та й попудив по горі Мирочу.
Летить віла по верхівьях лісу,
Біжить Шарець гущиною низом:
А ні вбачить, а ні вчути віли.
Як забачив же ту вілу Шарець,
По три списи він за ввишки скаче,
По чотирі-перед себе садить;
Не забаром наздігнав і вілу.

Бачить віла, що неволя-скрута,
Плигонула аж під хмари, бідна,
А за нею Марко булавою
Як потурить з усієї сили,-
Як улучить межі плечі вілу:
Так і впала на сирую землю.
Заходився Марко її бити:
Булавою пірчив її, пірчив,
На другий бік перекинув віду,
Шестопером зодотнм ще гатить:

“3а-що, віло, бий тебе хрест Божий,
Ти мого забила побратима?
Знайди зараз юнакові зілля,
Бо не підеш з моїх рук живою!”

Его віда, ну благати Богом:
”Сгляньсь на Бога, ігороленку Марку,
Сгляньсь на Бога й на святого Йвана!
Одпусти живою мене в гори,-
Назбіраю по Мирочу зілля
І погою юнакові рани.”

Зглянувсь Марко на святого Бога,
Змилосердивсь серденьком юнацьким;
Одпуска живою її в гори.
Бере зілля по Мирочу віда,
Бере зілля, окликає щб-раз:
“Зараз вийду, їй-же Богу, Марку!”

Назбірала вона зілля в лісі,
Юнакові згоїла дві рани:
Краще горло у Милоша стало,
Надто краще, ніж було у перше;
Здоровіще серденько ще стало,
Ніж було до того у юнака.

Повернулась в ліс Мирочин віла;
Рушіїв Мйдош з побратимом Марком:
Проминають Пбрепкі країни,
Через річку Тімок перебродість,
Край села великого, Брегова,
Та й вернулись у Видинську землю.

Другим вілам потім віла й каже:
“0й, чувайте товаришЕїі віли!
Не стріляйте по горі юнака,

Поки в світі короленка Марка,
Поки в его-уродливий Шарець ,
Поки в его-шестопер злотистий:

Що-ж сама я мала муки, бідна,-
Ледве вийшла з его рук живою!”

ff

1 Марко короленко по переду уже зустрічавсь, у двох думах: в “Уроіп і Мрлячовенки” і в “Одружінні Юрка Смедеревца”.

2 Мироч-так зветься гора над Дунаєм.

3 Равійола (віла) заздра бу”ла завади на голов Милошів, ніколи вона ^Респівати его не преміла; от, з тої заздрости і заборонила вона Милошові

^іватв.

В славянских странах живет предание о ночных пля­суньях, носящих имя «вилисы». Вилисы — невесты, умер­шие накануне свадьбы; эти злополучные юные существа не могут успокоиться в могиле. В их угасших сердцах не по­гасла любовь к танцу, которым они не успели насладиться в жизни. В полночь они встают из могил, собираются у до­рог; и горе юноше, повстречавшемуся им: он должен с ними танцевать, пока не упадет замертво.

В подвенечных нарядах, с венками на голове, с коль­цами на руках, при свете луны, как эльфы, танцуют вили­сы; их лица, белее снега, все же блещут красотой молодо­сти. Они смеются весело и коварно, манят соблазнительно; весь облик их полон столь сладких обещаний, что эти покой­ницы-вакханки неотразимы.