Згідно з українським фольклором, Дюдя — персоніфікація зимового холоду, уособлення зими. Уявлялася у подобі величезної снігової баби. У казках вона приїздить з холодних країв разом із морозом на рябих конях, коли вже останні птахи відлетять у теплі краї, коли упадуть з дерев останні листочки. Стелить Дюдя собі наперед дороги крижані на річках та озерах, укриває землю снігом. Ходить Дюдя в лісі — деревами скрипить, у полі — іній розсипає. Весною, тільки пригріє сонечко, Дюдя мерщій утікає далеко на північ, боїться, що стече водою (562: с.588).

— А Дюдя — то така стара бабуся, невидима людям, як, наприклад, Водяник, чи Лісовик…

Дюдя стара-престара, вся сива, як молочко, але ж ще має гострі зуби та цупкі руки. Ви її ще не бачили. Та й слава Богу, бо часто трапляється, що хто її зблизька побачить, не лишиться живий. А не бачили ви її через те, що вона ціле літо спить, прокидається ж тільки на зиму. Живе вона у вершечку кам’яної високої гори Гострячки, далеко від нашого лісу. Живе вона дуже пишно в кришталевому Морозенковому палаці.

Щозими, коли до нашого краю могутній Дід Мороз присилає з Північної Сторони одного з своїх синів, Морозенка, тоді тільки прокидається бабуся Дюдя. Вона розбуркує всю челядь й велить чистити та прибирати Морозенків палац. Спросонку челядники часто нароблять не так, як треба, тоді Дюдя починає гніватись. Кличе вона свою старшу дочку Віхолу, таку ж, між нами кажучи, ледачу, як і сама мати, бо Віхола ще дужче любить спати, як сама Дюдя! Ну, а як прокинеться Віхола, то враз закрутить таке, що й світу Божого не видко!..

Звичайно, люди дуже бояться Віхоли, а ще більше — Дюді, бо коли вони гніваються, то й справді стають страшні. Тоді люди замикаються по хатах й носа надвір не витикають.

Василь Королів-Старий "Дюдя", 1923 (1518: с.113)

Споріднений Дюде персонаж білоруської міфології — Зюзя, що представлявся в образі кремезного мужичка з білою бородою.