Представляешь, Странник, людоеды-расисты считают, что негры горчат.
Представляешь, Странник, людоеды-расисты считают, что негры горчат.
Согласно украинскому фольклору, Дюдя — персонификация зимнего холода, воплощение зимы. Представляли ее в образе огромной снежной бабы. В сказках она приезжает из холодных краев вместе с морозом на рябых конях, когда уже последние птицы улетят в теплые края, когда упадут с деревьев последние листочки. Стелет Дюдя себе наперед дороги ледяные на реках и озерах, укрывает землю снегом. Ходит Дюдя в лесу — деревьями скрипит, в поле — иней рассыпает. Весною, лишь солнышко пригреет, Дюдя мигом убегает далеко на север, боится, что стечет водой (562: с.588).
— А Дюдя — то така стара бабуся, невидима людям, як, наприклад, Водяник, чи Лісовик…
Дюдя стара-престара, вся сива, як молочко, але ж ще має гострі зуби та цупкі руки. Ви її ще не бачили. Та й слава Богу, бо часто трапляється, що хто її зблизька побачить, не лишиться живий. А не бачили ви її через те, що вона ціле літо спить, прокидається ж тільки на зиму. Живе вона у вершечку кам’яної високої гори Гострячки, далеко від нашого лісу. Живе вона дуже пишно в кришталевому Морозенковому палаці.
Щозими, коли до нашого краю могутній Дід Мороз присилає з Північної Сторони одного з своїх синів, Морозенка, тоді тільки прокидається бабуся Дюдя. Вона розбуркує всю челядь й велить чистити та прибирати Морозенків палац. Спросонку челядники часто нароблять не так, як треба, тоді Дюдя починає гніватись. Кличе вона свою старшу дочку Віхолу, таку ж, між нами кажучи, ледачу, як і сама мати, бо Віхола ще дужче любить спати, як сама Дюдя! Ну, а як прокинеться Віхола, то враз закрутить таке, що й світу Божого не видко!..
Звичайно, люди дуже бояться Віхоли, а ще більше — Дюді, бо коли вони гніваються, то й справді стають страшні. Тоді люди замикаються по хатах й носа надвір не витикають.
Василь Королів-Старий "Дюдя", 1923 (1518: с.113)
— Студеница — это старенькая бабушка. Люди не видят ее, так же, как и Водяного, Лешего…
Баба Студеница старая-престарая и седая, как лунь. Но зубы у нее еще крепкие, а руки — цепкие. Вы ее еще не видели. И слава Богу! Ведь, бывает, кто увидит ее вблизи — тому не сдобровать. А не встречали вы ее потому, что все лето она спит, просыпается же только к зиме. Живет она на вершине высокой скалистой горы Острухи, далеко-далеко от нашего леса, в роскошном хрустальном дворце Морозки.
Каждую зиму могучий Дед Мороз присылает к нам с Севера одного из своих сыновей — Морозку. Вот тогда и просыпается Баба Студеница. Разбудив челядь, она велит чистить да убирать дворец Морозки.
Спросонья слуги иной раз сделают что-то не так, и тогда Студеница начинает гневаться. Кличет она свою старшую дочку — Метелицу, такую же, между нами говоря, соню, как и она сама. А уж когда Метелица проснется — тогда держись! Вмиг так завьюжит, что и света Божьего не видно!..
Конечно, люди не напрасно боятся Метелицы, а пуще того — Студеницы, уж больно обе страшны в гневе. Люди тогда запираются по домам и даже носа во двор не кажут.
Василий Королив-Старый "Баба Студеница", 1923 (1519: с.108)
Родственный Дюде персонаж белорусской мифологии — Зюзя, представлявшийся в облике коренастого мужичка с белой бородой.
Згідно з українським фольклором, Дюдя — персоніфікація зимового холоду, уособлення зими. Уявлялася у подобі величезної снігової баби. У казках вона приїздить з холодних країв разом із морозом на рябих конях, коли вже останні птахи відлетять у теплі краї, коли упадуть з дерев останні листочки. Стелить Дюдя собі наперед дороги крижані на річках та озерах, укриває землю снігом. Ходить Дюдя в лісі — деревами скрипить, у полі — іній розсипає. Весною, тільки пригріє сонечко, Дюдя мерщій утікає далеко на північ, боїться, що стече водою (562: с.588).
— А Дюдя — то така стара бабуся, невидима людям, як, наприклад, Водяник, чи Лісовик…
Дюдя стара-престара, вся сива, як молочко, але ж ще має гострі зуби та цупкі руки. Ви її ще не бачили. Та й слава Богу, бо часто трапляється, що хто її зблизька побачить, не лишиться живий. А не бачили ви її через те, що вона ціле літо спить, прокидається ж тільки на зиму. Живе вона у вершечку кам’яної високої гори Гострячки, далеко від нашого лісу. Живе вона дуже пишно в кришталевому Морозенковому палаці.
Щозими, коли до нашого краю могутній Дід Мороз присилає з Північної Сторони одного з своїх синів, Морозенка, тоді тільки прокидається бабуся Дюдя. Вона розбуркує всю челядь й велить чистити та прибирати Морозенків палац. Спросонку челядники часто нароблять не так, як треба, тоді Дюдя починає гніватись. Кличе вона свою старшу дочку Віхолу, таку ж, між нами кажучи, ледачу, як і сама мати, бо Віхола ще дужче любить спати, як сама Дюдя! Ну, а як прокинеться Віхола, то враз закрутить таке, що й світу Божого не видко!..
Звичайно, люди дуже бояться Віхоли, а ще більше — Дюді, бо коли вони гніваються, то й справді стають страшні. Тоді люди замикаються по хатах й носа надвір не витикають.
Василь Королів-Старий "Дюдя", 1923 (1518: с.113)
Споріднений Дюде персонаж білоруської міфології — Зюзя, що представлявся в образі кремезного мужичка з білою бородою.
Comments
Отправить комментарий